Порівняння Sony HDR-AX2000E vs Sony HDR-FX1000E

Тип основного носія, застосовуваного камерою для зберігання відзнятого відео/фото.

— Flash (карта пам'яті). Один з найбільш популярних у сучасній електроніці типів накопичувачів, широко застосовується і у відеокамерах усіх напрямків (див. вище). Сама по собі технологія flash примітна високою швидкістю роботи, економним споживанням енергії, надійністю і стійкістю до струсів (за рахунок відсутності рухомих частин), а також невеликими розмірами і вагою накопичувачів при їх високої ємності. Водночас коштує така пам'ять досить дорого. Тому у відеокамерах найчастіше застосовуються змінні флеш-носії у вигляді карт пам'яті різних типів (див. «Підтримка карт пам'яті»): це дозволяє користувачеві самому вибрати оптимальний варіант по співвідношенню ціна/ємність. Ще одна перевага змінних модулів полягає в можливості вважати дані з карти пам'яті на іншому пристрої, наприклад, ноутбук; це значно спрощує обмін відзнятими матеріалами. А при переповненні карти досить замінити її на іншу — і можна продовжувати зйомку. Відзначимо, що деякі камери мають і вбудовані блоки flash-пам'яті (див. «Вбудована пам'ять»), але можливість роботи з картами зазвичай передбачається і в таких випадках.

— HDD (жорсткий диск). Накопичувач у вигляді вбудованого жорсткого диска — на зразок тих, що використовуються для комп'ютерів. Зрозуміло, розмір і вага таких дисків у відеокамерах помітно менше, тим не менш, всі основні особ...ливості ті ж. Так, в перерахунку на 1 ГБ об'єму вони коштують значно дешевше flash-модулів (див. вище), завдяки чому добре підходять для створення пристроїв з великими об'ємами вбудованої пам'яті. З іншого боку, HDD помітно важче, вони чутливі до ударів і падінь, працюють повільніше, та й енергії споживають більше — адже під час роботи диск повинен обертатися з постійною швидкістю. Крім того, подібні накопичувачі за визначенням є вбудованими і мають всі відповідні недоліки — зокрема, при переповненні пам'яті Вам доведеться або жертвувати якимись матеріалами, або шукати можливість скопіювати їх кудись. Для компенсації цього недоліку у багатьох «дискових» камерах передбачаються також слоти під карти пам'яті; але основним носієм все одно вважається HDD.

— SSD (твердий накопичувач). Твердотільні накопичувачі SSD по основним характеристикам схожі з описаними вище картами пам'яті: вони компактні, надійні, стійкі до ударів і падінь і мають високу швидкість роботи. При цьому вбудований накопичувач, зазвичай, працює швидше, ніж змінна карта, а його обсяг може бути порівняємо з HDD (див. вище). Головний недолік цього варіанта — висока ціна. Крім того, всі SSD мають обмеження за кількістю циклів перезапису, і за вичерпання ресурсу накопичувач може стати непридатним для запису. З іншого боку, це кількість навіть зараз може обчислюватися десятками тисяч циклів, для підвищення терміну служби, застосовуються різні хитрощі, до того ж технологія постійно вдосконалюється — є перспективні розробки, в яких цей недолік повністю усунутий.

— DVD диск. Оптичні диски DVD, застосовувані у відеокамерах, мають зменшений розмір порівняно зі стандартними — повнорозмірний привод просто не вліз би в компактну камеру. Об'єм таких носіїв також знижений, для звичайного одношарового диска він становить 1,4 ГБ. Втім, mini-DVD без проблем читаються практично у всіх DVD-приводах, у чому і полягає одна з основних переваг таких носіїв: диск з камери можна відразу переглянути на комп'ютері або навіть побутовому DVD-плеєрі. Та й стоять DVD-«болванки» відносно недорого. З іншого боку, вони серйозно програють карт пам'яті за співвідношенням об'ємів і габаритів, а випадкова подряпина на поверхні може зробити такий диск нечитабельним. Крім того, більшість продаваних чистих DVD — одноразові, а перезаписувані зустрічаються рідше і коштують дорожче. Внаслідок всього цього даний формат носіїв на сьогодні вважається застарілим і поступово витісняється більш досконалими технологіями.

— Mini-DV (касета). Касети формату miniDV працюють за принципом запису інформації в цифровому форматі на магнітну стрічку. З одного боку, такі носії більш громіздкі, ніж картки пам'яті, до того ж вони вимагають використання складних стрічкопротяжних механізмів, що позначається на габаритах, ціною і енергоспоживанні вже самих камер. Та й працювати з записаними матеріалами складніше — через необхідність перемотувати плівку для доступу до кожного окремого фрагменту. Водночас формат запису забезпечує як непогану якість відео, та й деякі розширені можливості — зокрема, він зручний при переписуванні на кіноплівку. Внаслідок усього цього miniDV-касети практично не зустрічаються серед аматорських камер (див. «За напрямом»), однак досить популярні в професійних моделях.

Світлосила штатного об'єктива відеокамери.

Даний параметр описує те, наскільки об'єктив послаблює світловий потік. Зазвичай він записується у вигляді співвідношення між діаметром чинного отвори і фокусною відстанню об'єктива, при цьому перша величина приймається за одиницю і позначається як f — наприклад, f/1.8 або f/5.6. При цьому чим менше число в такий запису — тим вище світлосила: так, у нашому прикладі перший варіант «світліше» другого. Також відзначимо, що більшість об'єктивів із змінною фокусною відстанню (див. вище) мають також змінну світлосилу — в таких випадках вона позначається діапазоном від максимальної до мінімальної (від меншого числа до більшого).

Висока світлосила важлива насамперед при зйомки в умовах слабкої освітленості: вона дозволяє фіксувати зображення, не задираючи» чутливість матриці і не створюючи додаткових артефактів у вигляді шумів, а в режимі фотозйомки — ще й працювати з більш короткими витримками (що знадобиться для динамічних сцен). Крім того, чим вище світлосила, тим нижче глибина різкості і тим простіше отримати розмитий фон. Зазначимо, що для нескладних побутових завдань цей параметр не грає вирішальної ролі, а от професійної зйомки може виявитися вельми значущим.

Максимальна роздільна здатність відео, яке здатне знімати камера. Роздільною здатністю називають розмір зображення в точках (точках); зазвичай його записують двома цифрами, які відповідають кількості пікселів по горизонталі і вертикалі.

Чим більше пікселів у зображенні, тим воно чіткіше, тим краще на ньому видно дрібні деталі, однак і розмір відеофайлів при цьому збільшується відповідно. Крім того, варто враховувати, що для повноцінного перегляду відзнятих матеріалів вам знадобиться екран відповідного роздільної здатності — інакше всі переваги зображення будуть зведені нанівець. Та й на ціну пристрою цей параметр також відчутно впливає.

Найменше значення максимального роздільної здатності, що зустрічається в сучасних відеокамерах, становить близько 720х480; якість такої «картинки» можна порівняти зі звичайним аналоговим телемовленням. Роздільна здатність 1280х720 відповідає стандарту HD, його можна зустріти серед недорогих телевізорів і моніторів, а 1920х1080 (Full HD) є найпопулярнішим варіантом серед відеотехніки середнього і топового класу. Максимальна роздільна здатність, що використовується в сучасної споживчої електроніки (включаючи відеокамери) — 4K, 4096x2160; воно характерне для самих прогресивних пристроїв.

Абсолютна більшість камер здатні працювати не тільки з максимальною роздільною здатністю, але і з декількома варіантами «скромніше» — для тих випадків, коли...невеликі обсяги файлу важливіше високої чіткості.

Найбільша частота зміни кадрів, що забезпечується камерою під час зйомки відео. Мінімальною частотою для нормального перегляду вважаються класичні 24 к/с, застосовувані в кінематографі. Водночас більшість сучасних відеокамер здатні забезпечувати до 50 – 60 к/с, а для ефекту сповільненої руху можуть застосовуватися ще більш високі частоти.

На практиці даний показник важливий насамперед під час зйомки динамічних сцен. Чим вище частота кадрів — тим більш рівним буде виглядати в кадрі швидкий рух, тим менше в ньому буде ривків і тим приємніше буде загальне враження від зображення. Зворотною стороною цього є збільшення об'єму записуваних файлів (за інших рівних умов). Тому частота кадрів може робитися регульованою — щоб оператор міг вибирати оптимальний варіант для конкретної ситуації.

Формати відеофайлів, які камера може використовувати для зберігання записаних матеріалів. Якщо Ви хочете переглядати ці матеріали за допомогою окремого програвача (плеєра, медіацентру тощо) — варто переконатися, що цей програвач підтримує відповідні формати, інакше може знадобитися конвертація.

Швидкість передачі даних, що забезпечується камерою при запису відео. Також цей параметр називають бітрейтом (т. е. кількістю біт за одиницю часу). Для будь-якого формату файлів, що застосовується при записі, загальне правило таке: чим вище швидкість — тим краще якість зображення (особливо для форматів, використовують стиснення з втратами). З іншого боку, висока швидкість висуває відповідні вимоги до можливостей використовуваних карт пам'яті — докладніше див. «Підтримка карт пам'яті»; та й об'єм файлу вона збільшує відповідно. Тому зазвичай сучасні відеокамери здатні працювати з різними битрейтами; це дозволяє вибрати оптимальний варіант у залежності від того, що для Вас в даний момент важливіше — максимальна якість або можливість роботи з повільною картою.

Водночас відзначимо, що з точки зору якості даний параметр має значення в основному для професійної відеозйомки. Якщо ж камера потрібна Вам для аматорських цілей — нема чого гнатися за максимальним бітрейтом: адже подібні моделі (і карти пам'яті для них) коштують відповідно.

Предустановки і режими налаштування балансу білого, передбачені в камері.

Баланс білого — це характеристика, що описує особливості освітлення сцени, що знімається, та викривлення, які це освітлення вносить у сприймані камерою кольору. Її застосування пов'язано з тим, що сучасні цифрові матриці нездатні самостійно підлаштовуватися під різні джерела світла, як це робить людське око. На практиці це означає, що один і той самий предмет, відзнятий під освітленням з різною колірною температурою (наприклад, під «теплою» лампою розжарювання і «холодної» люмінесцентною лампою), без підстроювання буде виглядати по-різному. Щоб уникнути цього і застосовується налаштування балансу білого.

Основні варіанти такої установки, що застосовуються в сучасних камерах, такі:

— Авто. Згідно з назвою, в такому режимі електроніка камери самостійно оцінює специфіку освітленості сцени, що знімається, і вносить відповідні поправки в передачу кольору. Таке регулювання найбільш зручна для оператора, оскільки не потребує від нього ніяких додаткових дій — все робить автоматика. Водночас жодна подібна система налаштування не ідеальна, і не завжди забезпечує 100% відповідність балансу білого поточній обстановці. Тому навіть у найпростіших моделях зразок кишенькових (див. «За напрямом») даний варіант рідко є єдиним, не кажучи вже про професійній техніці.

— Предустановки. Можливість вибору балансу білого з декількох варіантів, що відповідають стандартним умова...м зйомки — наприклад, «сонячний день», «хмарно», «люмінесцентна лампа», «лампа розжарювання» і т. ін. Така система досить проста навіть для недосвідчених користувачів і в той самий час досить надійна і універсальна, хоча конкретні її можливості безпосередньо залежать від кількості передустановок.

— Ручний. Ручне налаштування балансу білого передбачає, що оператор сам «підказує» камері, який об'єкт вважати чисто білим — на підставі цього електроніка і вираховує характеристики освітлення (на відміну від автоматичного режиму, коли еталонний об'єкт теж визначається без участі користувача). Простіше всього використовувати для цього звичайний аркуш паперу, але процедура працює і з нейтрально-сірими предметами. Ручний режим дозволяє дуже точно виставити баланс білого для конкретної знімається сцени, проте він потребує певного часу і відповідних навичок — а тому застосовується в основному в професійних відеокамерах.

— Регулювання температури. Дана функція дозволяє задати конкретне значення колірної температури джерела світла (в кельвінах) — саме цій температурі і буде відповідати баланс білого при зйомки. Такий формат налаштування швидше і зручніше, ніж ручний, але не отримав широкого розповсюдження. Пов'язано це з тим, що він добре підходить лише для студійних умов, де точно відомі характеристики кожного джерела світла — в інших випадках ручна настроювання зазвичай надійніше.

Формат, в якому камера записує звук у процесі відеозйомки. Зазвичай в цьому пункті вказується кількість каналів і використовувана система звуку, формат файлів або характеристики аудіопотоку, наприклад, «2 каналу Dolby Digital (AC-3)» або «PCM, 16 біт, 48 кГц, 2 каналу». Щоб не заглиблюватися в технічні подробиці, відзначимо, що два канали — це мінімально необхідна кількість для звуку з ефектом об'ємності (стерео), а прогресивні моделі можуть працювати і з багатоканальним звуком на зразок 5.1. Що ж стосується інших характеристик, то на них варто звертати увагу при виборі професійного пристрою (див. «За напрямом») — в аматорських і тим більше кишенькових камерах формат звуку не грає особливої ролі. Конкретні особливості різних форматів описані в спеціальних джерелах.

Роздільна здатність матриці камери під час роботи в режимі фотозйомки; іншими словами — кількість точок, або пікселів, які безпосередньо задіяні в цьому режимі (1 мегапіксель відповідає мільйону точок). Від цього параметра залежить максимальний розмір фотознімка (див. нижче): фактично кількість мегапікселів відповідає розміру фотографії по вертикалі і горизонталі, помноженим один на одного. Наприклад, роздільна здатність 3264x2456 відповідає 8 016 384 точок, або приблизно 8,02 Мп.

Як і в традиційній цифрової фотозйомки, велика кількість мегапікселів дозволяє отримувати більш деталізоване зображення з кращою видимістю дрібних деталей. Однак при збільшенні роздільної здатності при тому ж розмірі матриці зменшується розмір кожного окремого пікселя і кількість потрапляє на нього світла, що підвищує ймовірність появи шумів і загалом знижує якість «картинки».