Порівняння Harley Benton JB-62CC vs Cort Action Plus

Схема розташування звукознімачів електрогітари. Літери, що використовуються в даній схемі, позначають типи звукознімачів:

– S – сингл (single). Однокотушковий звукознімач, що має вигляд вузької смужки, нерідко з рядом «кнопочок» (магнітів) за кількістю струн. Такі модулі забезпечують чисте та дзвінке звучання, що добре підходить для джазу, блюзу та інших аналогічних жанрів. З іншого боку, насиченість звуку від синглів не дуже висока, вони погано сумісні з дисторшном та іншими аналогічними ефектами, через що вони слабо підходять для «важких» стилів музики. Крім того, такі звукознімачі піддаються впливу зовнішніх магнітних полів, які можуть погіршити звук.

– H – хамбакер (humbucker). Різновид звукознімачів, що має дві котушки, першопочатково створений для компенсації недоліків синглів — зокрема, зниження рівня перешкод від зовнішніх магнітних наведень. Однак у результаті виявилося, що хамбакери помітно відрізняються за забарвленням звуку: він виходить менш виразним, але більш щільним і насиченим, завдяки чому відмінно підходить для гри «на перевантаженні» (дисторшн, овердрайв тощо). Класичний звукознімач цього типу має дві котушки, розташовані пліч-о-пліч, за рахунок чого він помітно ширший за сингл; а хамбакери класу Standard взагалі виглядають як два сингли, встановлені впритул один до одного. Однак, крім цього, трапляються й інші варіанти конструкції — наприклад, хамканселер, як...ий має котушки «в два поверхи» і порівнюваний за шириною з синглом. Також відзначимо, що існують хамбакери, здатні перемикатися в режим синглу (докладніше див. «Відсікання котушки»).

– J. Підвид звукознімачів типу S з однією котушкою та додатковим полюсом на кожну струну. Вперше цей різновид з'явився на легендарній бас-гітарі Fender Jazz Bass. Звукознімачі J мають універсальне звучання і підходять практично під будь-який стиль музики.

– P. Звукоснімачі P мають по два намагнічені полюси на кожну струну, але у них є унікальна особливість: вони розрізані навпіл і намотані у зворотному напрямку. Перевагою такого намотування є ефект хамбакера (див. тип H). Широка та довга форма звукознімача P забезпечує потужне та наполегливе звучання у таких жанрах як рок, метал, панк тощо.

– P90. Особливий різновид однокотушкових синглів з ширшою, але вкороченою шпулькою. Встановлюються такі звукознімачі в області бриджу або грифу гітари. Їхньою відмінністю є характерний «рок-н-рольний» звук з теплими, м'якими і багатими тембрами. Інструменти зі звукознімачами P90 часто використовуються у стилях альтернативного року, блюзу, інді тощо.

Схема звукознімачів описує їх типи, кількість та взаємне розташування. У нашому каталозі використовується позначення за принципом «від бриджу до грифу»: наприклад, схема HSS означає, що гітара оснащена одним хамбакером біля самого бриджу та двома синглами ближче до грифу.

Цей параметр визначає, перш за все, загальне забарвлення звуку інструмента. Наприклад, наведений вище варіант HSS даватиме звук досить чистий і виразний, але водночас трохи щільніший і нижчий, ніж на чисто «сингловій» електрогітарі. Випускається чимало моделей, що оснащуються лише одним типом звукознімачів. При цьому чим більше звукознімачів — тим, як правило, глибший і насиченіший звук. Крім того, на звучання інструменту впливає чимало інших моментів, так що при виборі не варто дивитися тільки на схему звукознімачів.

Тип темброблока, що використовується в конструкції електрогітари.

Темброблок — це «посередник» між звукознімачем і виходом гітари: набір електронних схем, що забезпечує передачу сигналу, а нерідко — його обробку (регулювання гучності, корекцію частот, попереднє посилення тощо). В сучасних електрогітарах зустрічаються такі типи темброблоков:

— Пасивний. Пасивними називають темброблоки, не вимагають під час роботи додаткових джерел живлення. Зазвичай, такі модулі мають найпростішу конструкцію і функціонал, регулювання обмежуються зміною гучності, а також корекцією частот пасивним способом (шляхом «зрізання» потрібних частот). Водночас пасивні темброблоки прості, компактні, недорогі і не залежать від батарейок; а необхідні регулювання можна провести і на зовнішньому обладнанні (у будь-якому разі електрогітарі буде потрібно підключення до нього). Як наслідок — більшість сучасних інструментів оснащується саме даної різновидом темброблоков.

— Активний. Ключовою відмінністю пасивного темброблока є те, що для роботи йому потрібен власний джерело живлення. Найчастіше цю роль грає батарейка типу «Крона», встановлена в спеціальному гнізді в корпус електрогітари. Необхідність у живленні зумовлена великою кількістю додаткових функцій: активні темброблоки здатні підсилювати сигнал, що поступає із звукознімачів, пригнічувати перешкоди і навіть погоджувати опір виходу інструмента з входом підсилювача. Так і активний спосіб...регулювання тембру є більш прогресивним, ніж пасивний, він дозволяє точніше налаштувати співвідношення частот. З іншого боку, активні модулі помітно дорожче, а без батарейки темброблок перетворюється в набір непотрібних деталей. Втім, споживають такі пристрої порівняно небагато енергії, і одного елемента живлення вистачає на досить довгий термін.

— Активний/пасивний. Темброблоки, що поєднують можливості двох описаних вище варіантів. За наявності живлення такий модуль працює в активному режимі, а якщо живлення немає — перетворюється на пасивний. Таким чином, музикант може користуватися всіма перевагами активного темброблока і водночас не переживати, що через розрядженої батареї інструмент стане повністю даремним (хоча, зрозуміло, в пасивному режимі функціонал темброблока виходить не настільки великим). Водночас комбіновані модулі досить складні і дороги, а реальна потреба в подібній універсальності виникає досить рідко. Тому й особливого поширення цей варіант не отримав.

Кількість регуляторів гучності передбачена в електрогітарі.

Якщо регулятор лише один – це означає, що музикант може регулювати лише загальну гучність інструменту. Однак зустрічаються моделі, що мають кілька ручок керування гучністю, зазвичай їх не менше, ніж звукознімачів (2 або 3), що дає змогу окремо регулювати гучність кожного звукознімача. А оскільки особливості звучання залежать від типу звукознімача (див. «Схема звукознімачів») і навіть його розташування, то, змінюючи взаємну гучність окремих звукознімачів, можна домагатися різного забарвлення звучання. При цьому в конструкції може передбачатися загальний регулятор гучності, що дає змогу регулювати її класичним способом і не возитися з налаштуваннями кожного звукознімача.

Кількість регуляторів тембру, передбачена в конструкції електрогітари.

Один регулятор тембру відповідає за звук електрогітари в цілому; а от якщо таких ручок декілька, вони можуть мати різні формати роботи. Наприклад, кожна ручка може відповідати або за власний звукознімач, або за окрему смугу частот. У другому випадку набір ручок відіграє роль еквалайзера, що дозволяє налаштовувати звук за рахунок зміни гучності низьких та високих (іноді окремо середніх) частот.

У будь-якому випадку наявність кількох регуляторів тембру розширює можливості зміни кольору звуку засобами самої гітари, без застосування додаткового обладнання.

Тип перемикача звукознімачів, який використовується в електрогітарі.

Цей перемикач відповідає за ввімкнення та вимкнення окремих звукознімачів, а також може керувати відсіканням котушок (див. вище). Відповідно, виробник вибирає його тип насамперед залежно від кількості звукознімачів (див. «Схема звукознімачів»). Наприклад, 3-позиційні перемикачі характерні переважно для моделей з двома звукознімачами - вони зазвичай дають змогу включати кожен із них окремо або використовувати обидва одночасно. 5-позиційні регулятори характерні для моделей із трьома звукознімачами, що мають корпуси типу stratocaster або superstrat (див. «Форма (вид)»). Зазначимо, що конкретні комбінації звукознімачів, доступні в таких інструментах, можуть бути різними, цей момент не завадить уточнити окремо. Найпросунутіший варіант - 6-позиційний перемикач - зустрічається вкрай рідко, переважно в дорогих інструментах класу custom.

Окремий різновид перемикачів є регуляторами балансу, що застосовуються переважно в бас-гітарах (див. «Тип»). Вони відповідають не за відключення окремих звукознімачів (їх зазвичай два), а за зміну їхньої гучності щодо один одного. Грубо кажучи, це два регулятори гучності для окремих звукознімачів, об'єднані в одній ручці (самих звукознімачів, закономірно, у таких інструментах також два). По суті, управління балансом в даному випадку забезпечує ще й плавну зміну тембру: звукознімач біля бриджу краще вловлює високі частоти, звукознімач біля грифа - нижчі, ві...дповідно і забарвлення звуку змінюється в залежності від того, що з них звучить голосніше.

Наявність захисної накладки (пикгарда) на корпусі гітари.

Така накладка розташовується на верхній деці, найчастіше виконується з міцного пластику і помітно відрізняється за кольором, завдяки чому добре помітна. Її основне призначення — оберігати поверхня деки від ударів медіатора (наприклад, при грі динамічним боєм), які могли б пошкодити лакову дерев'яну поверхню. Конкретна форма і розміри накладки можуть бути різними, однак вона в будь-якому разі прикриває як мінімум поверхню нижче струн (якщо дивитися на гітару в робочому положенні), а іноді — під струнами і навіть вище них.

Матеріал, з якого виконаний корпус електрогітари. Для моделей з вирізами (напівакустичних, див. «Тип») в даному випадку може враховуватися тільки матеріал нижньої деки і бічних поверхонь, а дані по верхній деці наводитися окремо (докладніше див. «Матеріал кришки деки»).

Зараз на ринку представлені корпусу з таких дерев: червоне, клен, вільха, ясен, вільха.

Немає сенсу докладно зупинятися на кожному з матеріалів, що зустрічаються в сучасних електрогітарах. Їх різноманітність дуже велика, однак, на відміну від акустичних гітар, корпус в даному випадку грає не таку значну роль при формуванні звуку, і його матеріал порівняно слабко впливає на акустичні властивості інструменту (хоча яка конкретна ступінь такого впливу — питання спірне). При бажанні можна знайти детальні дані щодо того чи іншого матеріалу в спеціальних джерелах, однак на практиці має сенс дивитися передусім на зовнішній вигляд інструменту і його цінову категорію.

Лад — це проміжок між поріжками на грифі; кожен такий проміжок відповідає за свою ноту (інтервал між ладами — півтону). Відповідно, чим більше ладів, тим більше нот можна взяти на одній струні. Однак варто враховувати, що ширина проміжків між поріжками зменшується по мірі наближення до бриджу, і якщо ладів багато, гра на високих ладах може виявитися непростою справою, що вимагає дуже високої точності.

Найпопулярніші на сьогоднішній день варіанти — 22 або 24 лада, вони зустрічаються в більшості електрогітар всіх типів. В басах зустрічається і менша кількість (20 ладів і 21 лад), оскільки відстань між поріжками на таких інструментах більше, і грифи, відповідно, при тому числі ладів виходять більш довгими, ніж у гітар.

Загалом звертати увагу на цей параметр має сенс насамперед професійним музикантам, яким принципово важливо велике «простір для маневру».

Окрему категорію являють собою безладові інструменти, повністю позбавлені порожков. Практично всі вони належать до бас-гітар; зустрічаються і без електрогітари ладів, проте дуже рідко. У таких інструментах роль поріжка грає палець музиканта, притискуючи струни до грифа. Техніка гри на безладових гітарах помітно складніше: по-перше, для добування чистих нот необхідно дуже точне розташування пальця; по-друге, така кон...струкція знижує гучність звуку і тривалість састейна, і для отримання звуку потрібної гучності можуть знадобитися спеціальні прийоми гри (а для басів — ще й більш важкі струни). З іншого боку, відсутність ладів дає професійному музиканту ряд додаткових можливостей. Приміром, на безладовом грифі можна робити дуже плавні слайди, без ступеневого переходу між нотами, а сам інструмент не прив'язаний до стандартного 12-ступенному строю, що може дуже стати в нагоді в деяких областях музики (експериментальної, східної тощо). Також відзначимо, що безладова бас-гітара і за звучанням, і за технікою гри дуже близька до класичного контрабасу, що особливо цінують любителі джазу і інших схожих стилів.

Профіль грифа, встановленого в електрогітарі.

Профіль грифа називають його форму в розрізі, точніше — форму задньої частини грифа. На звучання гітари даний параметр практично не впливає, проте безпосередньо позначається на зручності гри. В ідеалі гриф повинен «наповнювати» руку, однак і не бути надто великим, інакше не вийде обхопити його в потрібній мірі.

Профілі позначають буквами С, D, V і U — залежно від того, яку букву нагадує гриф в розрізі. Профіль D — найбільш плоский, C — трохи більш опуклий, з майже рівномірним кривизною по всій довжині, U — більш об'ємний, з більшою шириною профілю в районі накладки, а профіль V в класичному вигляді має вигляд кута з заокругленою вершиною. Існують також модифікації цих варіантів — наприклад, «thin», що передбачає зменшену товщину профілю, або «modern», зі злегка поліпшену (в теорії) ергономікою.

Найбільш популярні види профілю — C, U і їх «сучасні» (modern) модифікації. Профіль C — майже напівкруглий, профіль U — більш об'ємний, у накладки грифа його краю майже паралельні і лише ближче до задньої частини грифа різко закруглюються. Термінами modern C і modern U позначаються різні поліпшені версії даних профілів, їх форма може бути різною.

На практиці ж вибір профілю грифа залежить виключно від особистих уподобань гітариста, особливостей його рук...і бажаної техніки гри. Таким чином, не існує «ідеальної» форми профілю — в кожному випадку оптимальний вибір буде різним. Ідеальний варіант — випробувати кілька типів профілю «наживо», визначитися, який з них виявиться більш зручним, і вибирати інструмент з грифом такого ж або подібного за формою профілю.