Порівняння Ibanez GRG140 vs Yamaha RGX121Z

Схема розташування звукознімачів електрогітари. Літери, що використовуються в даній схемі, позначають типи звукознімачів:

– S – сингл (single). Однокотушковий звукознімач, що має вигляд вузької смужки, нерідко з рядом «кнопочок» (магнітів) за кількістю струн. Такі модулі забезпечують чисте та дзвінке звучання, що добре підходить для джазу, блюзу та інших аналогічних жанрів. З іншого боку, насиченість звуку від синглів не дуже висока, вони погано сумісні з дисторшном та іншими аналогічними ефектами, через що вони слабо підходять для «важких» стилів музики. Крім того, такі звукознімачі піддаються впливу зовнішніх магнітних полів, які можуть погіршити звук.

– H – хамбакер (humbucker). Різновид звукознімачів, що має дві котушки, першопочатково створений для компенсації недоліків синглів — зокрема, зниження рівня перешкод від зовнішніх магнітних наведень. Однак у результаті виявилося, що хамбакери помітно відрізняються за забарвленням звуку: він виходить менш виразним, але більш щільним і насиченим, завдяки чому відмінно підходить для гри «на перевантаженні» (дисторшн, овердрайв тощо). Класичний звукознімач цього типу має дві котушки, розташовані пліч-о-пліч, за рахунок чого він помітно ширший за сингл; а хамбакери класу Standard взагалі виглядають як два сингли, встановлені впритул один до одного. Однак, крім цього, трапляються й інші варіанти конструкції — наприклад, хамканселер, як...ий має котушки «в два поверхи» і порівнюваний за шириною з синглом. Також відзначимо, що існують хамбакери, здатні перемикатися в режим синглу (докладніше див. «Відсікання котушки»).

– J. Підвид звукознімачів типу S з однією котушкою та додатковим полюсом на кожну струну. Вперше цей різновид з'явився на легендарній бас-гітарі Fender Jazz Bass. Звукознімачі J мають універсальне звучання і підходять практично під будь-який стиль музики.

– P. Звукоснімачі P мають по два намагнічені полюси на кожну струну, але у них є унікальна особливість: вони розрізані навпіл і намотані у зворотному напрямку. Перевагою такого намотування є ефект хамбакера (див. тип H). Широка та довга форма звукознімача P забезпечує потужне та наполегливе звучання у таких жанрах як рок, метал, панк тощо.

– P90. Особливий різновид однокотушкових синглів з ширшою, але вкороченою шпулькою. Встановлюються такі звукознімачі в області бриджу або грифу гітари. Їхньою відмінністю є характерний «рок-н-рольний» звук з теплими, м'якими і багатими тембрами. Інструменти зі звукознімачами P90 часто використовуються у стилях альтернативного року, блюзу, інді тощо.

Схема звукознімачів описує їх типи, кількість та взаємне розташування. У нашому каталозі використовується позначення за принципом «від бриджу до грифу»: наприклад, схема HSS означає, що гітара оснащена одним хамбакером біля самого бриджу та двома синглами ближче до грифу.

Цей параметр визначає, перш за все, загальне забарвлення звуку інструмента. Наприклад, наведений вище варіант HSS даватиме звук досить чистий і виразний, але водночас трохи щільніший і нижчий, ніж на чисто «сингловій» електрогітарі. Випускається чимало моделей, що оснащуються лише одним типом звукознімачів. При цьому чим більше звукознімачів — тим, як правило, глибший і насиченіший звук. Крім того, на звучання інструменту впливає чимало інших моментів, так що при виборі не варто дивитися тільки на схему звукознімачів.

Можливість відключення однієї з котушок в звукознімачі типу «хамбакер».

Звукознімачі з даною функцією, по суті, є універсальними модулями, здатними працювати як в режимі хамбакера, так і в режимі синглу. Докладніше про те й інше див. «Схема звукознімачів». А можливість перемикання між цими режимами дозволяє музикантові змінювати забарвлення звуку, не вдаючись до зовнішніх доробкам або зміну інструменту. Наприклад, для динамічної композиції з насиченим перевантаженням зручніше використовувати хамбакер у класичному вигляді, а для повільної ліричної мелодії досить пересунути перемикач — і можна користуватися всіма перевагами синглу.

Наявність захисної накладки (пикгарда) на корпусі гітари.

Така накладка розташовується на верхній деці, найчастіше виконується з міцного пластику і помітно відрізняється за кольором, завдяки чому добре помітна. Її основне призначення — оберігати поверхня деки від ударів медіатора (наприклад, при грі динамічним боєм), які могли б пошкодити лакову дерев'яну поверхню. Конкретна форма і розміри накладки можуть бути різними, однак вона в будь-якому разі прикриває як мінімум поверхню нижче струн (якщо дивитися на гітару в робочому положенні), а іноді — під струнами і навіть вище них.

Матеріал, з якого виконаний корпус електрогітари. Для моделей з вирізами (напівакустичних, див. «Тип») в даному випадку може враховуватися тільки матеріал нижньої деки і бічних поверхонь, а дані по верхній деці наводитися окремо (докладніше див. «Матеріал кришки деки»).

Зараз на ринку представлені корпусу з таких дерев: червоне, клен, вільха, ясен, вільха.

Немає сенсу докладно зупинятися на кожному з матеріалів, що зустрічаються в сучасних електрогітарах. Їх різноманітність дуже велика, однак, на відміну від акустичних гітар, корпус в даному випадку грає не таку значну роль при формуванні звуку, і його матеріал порівняно слабко впливає на акустичні властивості інструменту (хоча яка конкретна ступінь такого впливу — питання спірне). При бажанні можна знайти детальні дані щодо того чи іншого матеріалу в спеціальних джерелах, однак на практиці має сенс дивитися передусім на зовнішній вигляд інструменту і його цінову категорію.

Лад — це проміжок між поріжками на грифі; кожен такий проміжок відповідає за свою ноту (інтервал між ладами — півтону). Відповідно, чим більше ладів, тим більше нот можна взяти на одній струні. Однак варто враховувати, що ширина проміжків між поріжками зменшується по мірі наближення до бриджу, і якщо ладів багато, гра на високих ладах може виявитися непростою справою, що вимагає дуже високої точності.

Найпопулярніші на сьогоднішній день варіанти — 22 або 24 лада, вони зустрічаються в більшості електрогітар всіх типів. В басах зустрічається і менша кількість (20 ладів і 21 лад), оскільки відстань між поріжками на таких інструментах більше, і грифи, відповідно, при тому числі ладів виходять більш довгими, ніж у гітар.

Загалом звертати увагу на цей параметр має сенс насамперед професійним музикантам, яким принципово важливо велике «простір для маневру».

Окрему категорію являють собою безладові інструменти, повністю позбавлені порожков. Практично всі вони належать до бас-гітар; зустрічаються і без електрогітари ладів, проте дуже рідко. У таких інструментах роль поріжка грає палець музиканта, притискуючи струни до грифа. Техніка гри на безладових гітарах помітно складніше: по-перше, для добування чистих нот необхідно дуже точне розташування пальця; по-друге, така кон...струкція знижує гучність звуку і тривалість састейна, і для отримання звуку потрібної гучності можуть знадобитися спеціальні прийоми гри (а для басів — ще й більш важкі струни). З іншого боку, відсутність ладів дає професійному музиканту ряд додаткових можливостей. Приміром, на безладовом грифі можна робити дуже плавні слайди, без ступеневого переходу між нотами, а сам інструмент не прив'язаний до стандартного 12-ступенному строю, що може дуже стати в нагоді в деяких областях музики (експериментальної, східної тощо). Також відзначимо, що безладова бас-гітара і за звучанням, і за технікою гри дуже близька до класичного контрабасу, що особливо цінують любителі джазу і інших схожих стилів.

Профіль грифа, встановленого в електрогітарі.

Профіль грифа називають його форму в розрізі, точніше — форму задньої частини грифа. На звучання гітари даний параметр практично не впливає, проте безпосередньо позначається на зручності гри. В ідеалі гриф повинен «наповнювати» руку, однак і не бути надто великим, інакше не вийде обхопити його в потрібній мірі.

Профілі позначають буквами С, D, V і U — залежно від того, яку букву нагадує гриф в розрізі. Профіль D — найбільш плоский, C — трохи більш опуклий, з майже рівномірним кривизною по всій довжині, U — більш об'ємний, з більшою шириною профілю в районі накладки, а профіль V в класичному вигляді має вигляд кута з заокругленою вершиною. Існують також модифікації цих варіантів — наприклад, «thin», що передбачає зменшену товщину профілю, або «modern», зі злегка поліпшену (в теорії) ергономікою.

Найбільш популярні види профілю — C, U і їх «сучасні» (modern) модифікації. Профіль C — майже напівкруглий, профіль U — більш об'ємний, у накладки грифа його краю майже паралельні і лише ближче до задньої частини грифа різко закруглюються. Термінами modern C і modern U позначаються різні поліпшені версії даних профілів, їх форма може бути різною.

На практиці ж вибір профілю грифа залежить виключно від особистих уподобань гітариста, особливостей його рук...і бажаної техніки гри. Таким чином, не існує «ідеальної» форми профілю — в кожному випадку оптимальний вибір буде різним. Ідеальний варіант — випробувати кілька типів профілю «наживо», визначитися, який з них виявиться більш зручним, і вибирати інструмент з грифом такого ж або подібного за формою профілю.

Ширина грифа електрогітари у районі верхнього поріжка. Ближче до корпусу гриф може дещо розширюватись, проте це не обов'язково, та й кут розширення може бути різним. Тому основним розміром вважається саме ширина у районі верхнього поріжка.

Цей параметр має двояке значення. З одного боку, широкий гриф незручний для музикантів з маленькими руками та короткими пальцями — діставати до далеких струн у таких випадках важко. З іншого боку, велика ширина означає більшу відстань між окремими струнами, що знижує ймовірність зачепити сусідню струну при неточному натисканні і може полегшити гру (особливо якщо гітарист має великі товсті пальці). Втім, ці моменти не є абсолютними, і зручність ігри — справа вельми суб'єктивна, яка залежить від багатьох особливостей музиканта і техніки, яку він використовує. Також не варто забувати, що грифи можуть мати різний профіль (див. вище), і інструменти з різним профілем грифа будуть по-різному відчуватися в руках навіть за однакової ширини у верхнього порожка. Тому найнадійніший метод вибору — випробувати грифи різного розміру та профілю «наживо», визначитися з оптимальним варіантом та вибирати на основі цього.

Найменша ширина грифа у верхнього поріжка у сучасних електрогітарах становить близько 39 мм. Такій розмір зустрічається переважно в бас-гітарах (див. «Тип»), що мають 4 струни і гриф, що помітно розширюється до корпусу (завдяки чому зверху його можна зробити досить вузьким, тим більше що при грі на басу ноти рі...дко затискаються у самого грифа) . Електрогітари (включаючи напівакустичні) дещо ширші – від 41 мм, показник у 43 – 48 мм вважається середнім, а у найбільших інструментах гриф може мати завширшки до 55 мм (втім, такі розміри характерні переважно для інструментів, що мають більше 6 струн) .

Радіус кривизни накладки, встановлений на грифі електрогітари.

Накладка знаходиться безпосередньо під струнами, саме до неї музикант притискає струни при грі. Якщо подивитися на гриф у поперечному розрізі, його верхня частина з накладкою матиме форму дуги; радіус цієї дуги і мається на увазі у разі. Чим менший радіус — тим випуклішою буде ця дуга, і навпаки, великий радіус відповідатиме практично плоскій поверхні.

В цілому вважається, що менший радіус накладки краще підходить для ігри акордами, а більше рівна, плоска поверхня спрощує виконання технічних пасажів з великою кількістю спеціальних прийомів на кшталт підтяжок (бендів). Середнім і, можна сказати, класичним значенням діаметра є 12", це найпопулярніший варіант серед сучасних електрогітар. Найменший показник - трохи більше 7", він зустрічається в деяких гітарах з корпусами типу Stratocaster (як в оригінальних інструментах від Fender, наприклад і в копіях ). А найбільш плоскі накладки мають діаметр 20" і більше.

Зазначимо, що нерідко зустрічаються інструменти зі змінним радіусом накладки — меншим у головки грифа (де частіше грають акордами) та більшим у корпусу (де грають соло по нотах). У разі вказується радіус у верхнього порожка.